ДЛЯ ТОГО ЧТОБЫ НАЙТИ ИНФОРМАЦИЮ ВОСПОЛЬЗУЙТЕСЬ ПОИСКОМ


БИОГРАФИЯ


  • Биография писателей

  • Биографии актрис ( актёров )

  • Биографии певцов

  • Политические деятели / Биография политических деятелей


  • БІОГРАФІЯ

  • Біографія співака

  • Біографія письмеників

  • Біографії актрис ( акторів )

  • Політичні діячі



  • У НАС ИСКАЛИ


  • БІОГРАФІЯ ГРУШЕВСЬКИЙ

  • ЛІНА КОСТЕНКО БІОГРАФІЯ

  • БІОГРАФІЯ ЛЕСЯ УКРАЇНКА

  • БІОГРАФІЯ ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

  • БІОГРАФІЯ АННА АНДРЕЕВНА АХМАТОВА

  • БІОГРАФІЯ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЛОМОНОСОВ

  • БІОГРАФІЯ БАСТА

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВОРОНИЙ

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

  • БІОГРАФІЯ МАРКО КРОПИВНИЦКИЙ

  • БІОГРАФІЯ СТАС МИХАЙЛОВ

  • БІОГРАФІЯ ІВАН ГНАТЮК


  • Новый
    Восстановить
    RSS ПОДПИСКА
    СТАТИСТИКА

    Біографія (грец. bios життя і grafo - пишу; життєпис) - послідовне зображення життя якого або особи від народження його до смерті. Завдання біографа, за визначенням Т. Карлейля, в тому, щоб «намалювати вірну картину людського земного мандрування». Не обмежуючись простим викладом зовнішніх фактів життя і цим відрізняючись від curriculum vitae і некролога, біографія ставить собі за мету якомога повніше зобразити духовне обличчя даної особи в усіх його проявах. Якщо з біографії вибираються тільки деякі характерні риси з життя та діяльності даної особи, то тоді виходить характеристика. Біографічна література надзвичайно велика. Біографи були вже в класичній старовині; такі, напр., Плутарх і Тацит. Зап.-Євр. середньовіччя знало біографії майже виключно у вигляді життєписів святих, але з XVI ст. з'явилися біографії людей світських. До-петровська Русь з особливою любов'ю займалася біографіями святих, але поряд з цим у словниках того часу, так званих Азбуковниках, зустрічаються біографії та іншого роду діячів, напр., Давньо-грецьких філософів. Біографія має надзвичайно важливе значення для цілого ряду наукових дисциплін, що мають те чи інше ставлення до людської особистості - психології, історії, педагогіки, соціології тощо, тому серед деяких наукових діячів виникла думка про організацію Біографічного Інституту для систематичного, всебічного наукового вивчення біографій « Інститут повинен являти собою як би графічну пам'ять людства, передаючи з покоління в покоління накопичений людьми життєвий досвід і знання. Разом з тим інститут повинен бути міжнародним адресним столом, де буде зареєстрований всякий, що відзначив так чи інакше свій життєвий шлях ».








    Василь Еллан-Блакитний
    • Раздел: ---
    • Автор: terramir
    • 5 февраля 07:02
    •  (голосов: 0)
    Василь Еллан-Блакитний
    (1894 — 1925)

    Поет, журналіст, політичний і державний діяч, публіцист, редактор урядової
    газети «Вісті ВУЦВК» та деяких інших видань він, за визнанням М. Зерова, був
    «сильною, впливовою постаттю» на літературному полі. В. М. Елланський
    (літературні псевдоніми — Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А. Орталь
    та ін.) народився 12 січня 1894р. в с. Козел (тепер — Михайло-Коцюбинське) на
    Чернігівщині в родині священика. Вчився Василь у Чернігівській бурсі, а потім —
    у духовній семінарії, якої щиро не любив. По закінченні четвертого класу (1914)
    вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту (де вже
    навчався його давній, ще з бурси, товариш — П. Тичина). Але інститут не
    закінчив: «сурмами світовими 17-й рік заграв» (В. Сосюра), і недавнього студента
    захопив вир революції.
    А до того, ще в Чернігові, були відвідини разом з П. Тичиною та іншими
    знаменитих «субот» у вітальні М. Коцюбинського, перші вірші та доброзичлива
    увага майстра.
    Від революційних гуртків, від товариств «Просвіти» та участі в організації
    повітового селянського з'їзду на початку літа 1917р. В. Елланський приходить до
    партії українських есерів, стає її активістом, а незабаром головою її
    Чернігівського губернського комітету.
    На початку 1918р. значна частина членів УПСР за активної участі В. Блакитного
    пориває з основним її ядром і створює партію українських лівих есерів. За назвою
    свого центрального органу — газети «Боротьба», редактором якої був В. Блакитний,
    — її члени стали називати себе боротьбистами, пізніше — українськими
    комуністами-боротьбистами. Вони, без сумніву, були однією з найлівіших партій
    української революційної демократії, у 1919 — 1920 pp. спільно з більшовиками
    входили до складу радянських урядів України, маючи свій відмінний від
    більшовицького погляд на національне питання.
    У березні 1920p. боротьбисти об'єдналися з КП(б)У, а в 30-ті роки майже всі були
    знищені фізично і оббріхані, очорнені морально, — посмертно цієї долі не
    уникнув, зокрема, і В. Еллан-Блакитний.
    В. Блакитний був безпосереднім учасником багатьох подій в Україні як активіст
    «лівої орієнтації». У мирні роки свої службові пости й досить високе становище в
    державних органах В. Блакитний використовує переважно для збирання сил
    української літератури, культури загалом. Декого з майбутніх відомих
    письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з підвалів ЧК і залучив до
    роботи в «Вістях», багатьом допоміг у їхньому творчому й громадському
    становленні. З його іменем пов'язане створення тижневика-додатка до «Вістей» —
    «Література. Наука. Мистецтво» (згодом — «Культура і побут»), журналів «Всесвіт»
    і «Червоний перець». Одне з перших літературних об'єднань після 1920p. в Україні
    — спілка пролетарських письменників «Гарт» — теж було засноване з ініціативи В.
    Блакитного, який його і очолив. До «Гарту» входили вже відомі на той час
    письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І. Кулик, В.
    Поліщук та ін.
    З раннього дитинства В. Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця, яка й
    звела його в могилу на 32-му році життя — 4 грудня 1925p. Згодом ім'я поета було
    надовго приречене на забуття, лише після 1956p. знову почали видавати його
    твори.
    Повсякденна напруга життя революціонера, одного з «перших хоробрих», спади й
    піднесення боротьби, сувора й знадлива романтика «червоних зір», ілюзорні, хоча
    й поширені свого часу, сподівання на світову революцію — без усього цього не
    збагнути ні пафосу поезії В. Еллана, ні самої його кипучої натури. Син своєї
    драматичної доби, її романтик, а почасти, в душевних глибинах, і її трагік —
    таким він був у житті й творчості.
    У ранніх віршах В. Еллана (вони відомі від 1912р.) ще легко помітити популярні
    поетизми тих часів і досить віддалені відгомони таких поетів, як М. Вороний, О.
    Олесь, Г. Чупринка. Різнотонна й мозаїка мінливих юнацьких настроїв, проте
    невдовзі в ній починають домінувати характерні вольові оптимістичні мотиви —
    «Той не буде плазом долі, хто гартується в огні!» («Юний лад»).
    У лютому 1917р. написана поезія в прозі «Україні (Зі старих зшитків)» — твір
    цілком своєрідний в тогочасній українській поезії, хоча, звичайно, не все в
    ньому сприйме сучасний читач. В своєму пориві до соціалістичного ідеалу молодий
    поет виявляв такий безоглядний максималізм — «Хай зникне Минуле в ім'я
    Будучини!», — на догоду якому ладен був вирубати вишневі садки і висадити в
    повітря старовинні церкви, хоча апологетом такого тупого нищення він насправді
    ніколи не був.
    Про вплив, який мала поезія В. Еллана-Блакитного в пореволюційні роки, свідчить
    автобіографічний вірш М. Бажана «Дебора». Революційна романтика, яка в Умані
    1920 — 1921 pp. захмелювала майбутнього поета і його друзів, асоціювалася
    головним чином з іменами трьох українських співців своєї доби: «...Вчать нас
    нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак». Поезія В. Еллана — це твори
    високої вольової напруги, що імпонували сучасникам своїми рвучкими гаслами й
    конденсованими образними «формулами» соціальних переживань:
    Муром затято обрій.
    Вдарте з розгону: р-раз...
    Ми — тільки перші хоробрі,
    Мільйон підпирає нас.
    («Удари молота»)
    Образний світ В. Еллана (основна частина його лірики була написана в 1917 — 1920
    pp., склавши збірку «Удари молота і серця») — це світ, яким бачить його
    революціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність (з усім
    її аскетизмом і... неувагою до «простих» життєвих реалій тих самих «мільйонів»,
    за які він бореться). Світ, що має широкі просторові координати: від тюремної
    камери («До берегів») і київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа, цілої
    Європи і, зрештою, планети! Світ, в якому «кожен день мобілізації й черги, з
    остюками хліба крайки», але в якому навіть це притишене визнання супроводжується
    застережливим окликом ліричного героя, точніше, його другого, непіддатного
    хитанням і паніці, «я»: «Хто там співає тужливі пісні? Хто там співає?» («На
    обважнілі...»).
    Поетичні уявлення про дійсність концентруються в цьому світі здебільшого навколо
    новітньої соціальної символіки й близької до неї системи понять-образів. Тут і
    такі характерні для В. Еллана «зорі», зрозуміло, червоні, і «комуна», і різні
    «буруни» та «бурі», і Кремль, як антитеза «Бастіліям», і знов-таки суто
    елланівські «удари молота» в такт з «ударами серця». Символічна червона барва
    взагалі домінує в творах В. Еллана (хоча в його ранній ліриці превалюють
    романтичні блакитна та синя барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета).
    Широку популярність принесли В. Еллану такі вірші, як «Вперед», «Після
    Крейцерової сонати», «Червоні зорі», «Удари молота», «На чатах», «В розгулі» та
    ін., сповнені високої й водночас щиро-ліричної патетики.
    Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної тональності, і серед них —
    «Повстання», один з найкращих у його спадщині. Щойно згадану інтонаційну
    експресію змінюють у «Повстанні» неквапні оповідні ритми; майже емблематичну
    символіку — докладні предметні описи з виразними деталями; «монохромну»
    бадьорість — гіркувата сполука невимовного жалю з утвердженням, освяченням
    героїчного подвижництва:
    ...А надвечір — все укрив туман,
    Сніг лягав (так м'яко — м'яко танув...)
    На заціплений в руках наган,
    На червоно-чорну рану.
    («Повстання»)
    Все це знов і знов підносить дуже важливе для всієї тогочасної поезії питання
    про взаємовідношення особистого й загального, інтимно-людського та соціального в
    духовному світі. Найбільш загострено ця проблема була окреслена у вірші «Після
    Крейцерової сонати» з його знаменитими першими рядками: «Покласти б голову в
    коліна... Відчути б руку на чолі...» Сентиментальність! Хай загине і пам'ять
    ніжних на землі». Але, незважаючи на категоричність цього присуду, конфлікт між
    серцем і розумом поета тут цілком очевидний, так чи так він присутній в інших
    поезіях В. Еллана — аж до кінця його життя.
    Після 1921 — 1922 pp. творча активність В. Еллана в галузі ліричної поезії
    поволі спадає. Дехто пояснює це тим, що поет, розчарований, за певними
    припущеннями, непом, «заморозив» (М. Зеров) чи навіть «повісив» (М. Хвильовий) у
    собі лірика. Часто цитований у цьому зв'язку вірш «На обважнілі, розпатлані
    нерви...» (1922) справді свідчив про дисонанси в свідомості поета, викликані
    загальною ситуацією в країні, на явища якої він відтепер реагує переважно
    сатиричною поезією. Один з небагатьох винятків є й «Ранок» (1923), який можна
    назвати поетичним заповітом В. Еллана:
    Ясним поглядом очей у очі прямо
    І гучним, бадьорим криком-співом:
    — Го-го-го... Приходьте,
    Повоюймо!
    («Ранок»)
    Як редактор «Вістей» В. Блакитний, часто виступав і в «амплуа» Валера Пронози —
    поета-сатирика, який по-своєму коментував і роз'яснював події внутрішнього й
    міжнародного життя. Протягом 1924 — 1925 pp. він видав три книжки цієї
    віршованої газетної сатири — «Нотатки олівцем», «Радянська гірчиця», «Державний
    розум».
    Тісна прив'язаність до «злоби дня», а часом і кваплива приблизність
    літературного виконання полишають сьогодні за значною частиною цієї сатиричної
    поезії головним чином історико-літературне і, сказати б, історико-соціологічне
    значення. Але було у Валера Пронози й чимало талановитого, дотепного («Чванько»,
    «Пісенька з прозаїчним кінцем», «Лулу», «Тиша в Гамбурзі», «Героїчна поема»,
    «Патріотична присяга»).
    Автором «веселих і влучних пародій на українських поетів» назвав Еллана (тут —
    Маркіза Попелястого) М. Зеров. Справді, він умів іронічно «перевтілюватись» в Я.
    Мамонтова, Я. Савченка, Н. Кибальчича, В. Тарноградського та інших авторів,
    комічно акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах.
    Творчу багатогранність В. Блакитного-письменника засвідчують і низка його
    новелістичних етюдів та начерків («Фабрична», «Лист без адреси», «Наші дні» та
    ін.), і значна за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної
    тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й
    мистецтва.
    В. Блакитний був одним з перших теоретиків і критиків української літератури.
    Визначальною в його естетико-літературних міркуваннях була ідея соціальної ролі
    мистецтва. Водночас він піддавав критиці пролеткульт, з остаточною ясністю
    кваліфікувавши його 1925р. як «революційну» маніловщину, в основі якої лежить
    «віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції». Оволодіти
    «всім цінним із здобутків попередніх поколінь, не замикаючись у рамках якоїсь
    «своєї», специфічно пролетарської культури», — так мислив В. Блакитний
    магістральну лінію пожовтневого культурного розвитку.
    В. Еллан-Блакитний ніколи не забував і про національну культуру. Закликаючи
    зробити українську мову «мовою Жовтня», він мав на увазі широке її впровадження
    в усі сфери державного й суспільного життя: досить сміливе бажання для 1922р.,
    коли «Вісті» лише недавно перестали бути «Известиями», а центральний орган
    КП(б)У — газета «Коммунист» — виходив російською мовою!


    Л. Новиченко
    Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
    • Комментариев: 0
    • Просмотров: 157
    Дополнительно
    Комментарии к записи
    Добавить свой камментарий