ДЛЯ ТОГО ЧТОБЫ НАЙТИ ИНФОРМАЦИЮ ВОСПОЛЬЗУЙТЕСЬ ПОИСКОМ


БИОГРАФИЯ


  • Биография писателей

  • Биографии актрис ( актёров )

  • Биографии певцов

  • Политические деятели / Биография политических деятелей


  • БІОГРАФІЯ

  • Біографія співака

  • Біографія письмеників

  • Біографії актрис ( акторів )

  • Політичні діячі



  • У НАС ИСКАЛИ


  • БІОГРАФІЯ ГРУШЕВСЬКИЙ

  • ЛІНА КОСТЕНКО БІОГРАФІЯ

  • БІОГРАФІЯ ЛЕСЯ УКРАЇНКА

  • БІОГРАФІЯ ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

  • БІОГРАФІЯ АННА АНДРЕЕВНА АХМАТОВА

  • БІОГРАФІЯ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЛОМОНОСОВ

  • БІОГРАФІЯ БАСТА

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВОРОНИЙ

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

  • БІОГРАФІЯ МАРКО КРОПИВНИЦКИЙ

  • БІОГРАФІЯ СТАС МИХАЙЛОВ

  • БІОГРАФІЯ ІВАН ГНАТЮК


  • Новый
    Восстановить
    RSS ПОДПИСКА
    СТАТИСТИКА

    Біографія (грец. bios життя і grafo - пишу; життєпис) - послідовне зображення життя якого або особи від народження його до смерті. Завдання біографа, за визначенням Т. Карлейля, в тому, щоб «намалювати вірну картину людського земного мандрування». Не обмежуючись простим викладом зовнішніх фактів життя і цим відрізняючись від curriculum vitae і некролога, біографія ставить собі за мету якомога повніше зобразити духовне обличчя даної особи в усіх його проявах. Якщо з біографії вибираються тільки деякі характерні риси з життя та діяльності даної особи, то тоді виходить характеристика. Біографічна література надзвичайно велика. Біографи були вже в класичній старовині; такі, напр., Плутарх і Тацит. Зап.-Євр. середньовіччя знало біографії майже виключно у вигляді життєписів святих, але з XVI ст. з'явилися біографії людей світських. До-петровська Русь з особливою любов'ю займалася біографіями святих, але поряд з цим у словниках того часу, так званих Азбуковниках, зустрічаються біографії та іншого роду діячів, напр., Давньо-грецьких філософів. Біографія має надзвичайно важливе значення для цілого ряду наукових дисциплін, що мають те чи інше ставлення до людської особистості - психології, історії, педагогіки, соціології тощо, тому серед деяких наукових діячів виникла думка про організацію Біографічного Інституту для систематичного, всебічного наукового вивчення біографій « Інститут повинен являти собою як би графічну пам'ять людства, передаючи з покоління в покоління накопичений людьми життєвий досвід і знання. Разом з тим інститут повинен бути міжнародним адресним столом, де буде зареєстрований всякий, що відзначив так чи інакше свій життєвий шлях ».








    Василь Земляк
    • Раздел: ---
    • Автор: terramir
    • 5 февраля 07:02
    •  (голосов: 0)
    Василь Земляк
    (1923 — 1977)

    Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі
    привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація:
    Дніпро. 1971. №№ 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про
    українську прозу 70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в
    оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей
    твір був відзначений 1978p. Державною премією України ім. Т. Шевченка, витримав
    упродовж небагатьох років кілька видань.
    Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк
    (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 50-х років. За плечима, в
    минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він,
    сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко
    скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь
    драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу).
    Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після появи друком двох його
    повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі
    українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя
    колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно
    освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони
    поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими»
    рисами так званої колгоспної прози.
    Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й
    своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний
    Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже
    досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів
    війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно
    з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й,
    разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває
    ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього
    письменника.
    Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його
    інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд
    сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного
    дому», «Останній патрон» (1956 — 1963). Письменник відчуває смак до динамічного
    сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при
    цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери
    мовлення й погляду на зображуваний світ.
    Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його
    творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в
    себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет
    цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки»,
    третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити
    задумане Землякові не судилося...
    Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко
    окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все,
    втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з
    пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова»
    боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів.
    Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії
    й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що
    асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що
    відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах
    доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.
    У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і
    значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну
    позицію — героїв, автора, читача.
    Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в
    життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених.
    У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на
    другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо.
    Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору
    в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися
    не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.
    Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність
    соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів,
    розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим
    Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його
    (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся
    й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що
    любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий,
    думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи».
    А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у
    конкретно-історичній соціальній його характеристиці.
    За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні
    «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з
    погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні
    домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного
    перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне
    з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві
    описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.
    Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка,
    Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на
    очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться,
    правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні,
    й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що
    тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, — його ненадія й
    непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко
    Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він
    оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки
    існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх
    суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний
    собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже
    Прісиним висновком у стилі цілого роману:
    «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон...».
    В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 — 1976),
    присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора Альєнде.
    ...В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла
    своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за
    обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу,
    неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого
    письменства.


    Г. Сивокінь
    Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
    • Комментариев: 0
    • Просмотров: 442
    Дополнительно
    Комментарии к записи
    Добавить свой камментарий