ДЛЯ ТОГО ЧТОБЫ НАЙТИ ИНФОРМАЦИЮ ВОСПОЛЬЗУЙТЕСЬ ПОИСКОМ


БИОГРАФИЯ


  • Биография писателей

  • Биографии актрис ( актёров )

  • Биографии певцов

  • Политические деятели / Биография политических деятелей


  • БІОГРАФІЯ

  • Біографія співака

  • Біографія письмеників

  • Біографії актрис ( акторів )

  • Політичні діячі



  • У НАС ИСКАЛИ


  • БІОГРАФІЯ ГРУШЕВСЬКИЙ

  • ЛІНА КОСТЕНКО БІОГРАФІЯ

  • БІОГРАФІЯ ЛЕСЯ УКРАЇНКА

  • БІОГРАФІЯ ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

  • БІОГРАФІЯ АННА АНДРЕЕВНА АХМАТОВА

  • БІОГРАФІЯ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЛОМОНОСОВ

  • БІОГРАФІЯ БАСТА

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВОРОНИЙ

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

  • БІОГРАФІЯ МАРКО КРОПИВНИЦКИЙ

  • БІОГРАФІЯ СТАС МИХАЙЛОВ

  • БІОГРАФІЯ ІВАН ГНАТЮК


  • Новый
    Восстановить
    RSS ПОДПИСКА
    СТАТИСТИКА

    Біографія (грец. bios життя і grafo - пишу; життєпис) - послідовне зображення життя якого або особи від народження його до смерті. Завдання біографа, за визначенням Т. Карлейля, в тому, щоб «намалювати вірну картину людського земного мандрування». Не обмежуючись простим викладом зовнішніх фактів життя і цим відрізняючись від curriculum vitae і некролога, біографія ставить собі за мету якомога повніше зобразити духовне обличчя даної особи в усіх його проявах. Якщо з біографії вибираються тільки деякі характерні риси з життя та діяльності даної особи, то тоді виходить характеристика. Біографічна література надзвичайно велика. Біографи були вже в класичній старовині; такі, напр., Плутарх і Тацит. Зап.-Євр. середньовіччя знало біографії майже виключно у вигляді життєписів святих, але з XVI ст. з'явилися біографії людей світських. До-петровська Русь з особливою любов'ю займалася біографіями святих, але поряд з цим у словниках того часу, так званих Азбуковниках, зустрічаються біографії та іншого роду діячів, напр., Давньо-грецьких філософів. Біографія має надзвичайно важливе значення для цілого ряду наукових дисциплін, що мають те чи інше ставлення до людської особистості - психології, історії, педагогіки, соціології тощо, тому серед деяких наукових діячів виникла думка про організацію Біографічного Інституту для систематичного, всебічного наукового вивчення біографій « Інститут повинен являти собою як би графічну пам'ять людства, передаючи з покоління в покоління накопичений людьми життєвий досвід і знання. Разом з тим інститут повинен бути міжнародним адресним столом, де буде зареєстрований всякий, що відзначив так чи інакше свій життєвий шлях ».








    Василь Барка
    Василь Барка
    (Справжнє ім’я — Василь Костянтинович Очерет)
    (Народився 16 липня 1908)

    АВТОБІОГРАФІЯ
    16 липня 1908 — село Солониця: дата і місце народження.
    Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами — рештками козацького
    табору Северина Наливайка — та широкими солончаками поблизу: звідти в час біди
    люди, приходячи за десятки верст, брали «ропу» замість соли; можливо, так було з
    вікопомної давнини.
    Батько відбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську війну.
    Сім'я переїхала на відкритий степ, приблизно за п'ять верст від міста (Лубні),
    розміщеного над річкою на горах, так що здалеку видно було позолочені бані його
    церков.
    В степу, від великого шляху Лубні — Ромодан, ночами звертали напасники до
    самотньої оселі — грабувати. Батько відганяв; стрілянина часом тяглася до ранку.
    То перші враження неспокійного побуту.
    На прохання свого молодшого брата, щойно одруженого, батько помінявся з ним
    наділами: відступив йому вибудувану садибу з великим садом, а перебрався на
    порожню ділянку за дванадцять верст від міста і там знов почав будівництво.
    Нова оселя постала недалеко від хуторця Миколаївки. Внизу, при згір'ях,
    світилось проточне озеро. А по другу сторону — степ із козачими могилами і
    якимись давнішніми; з кам'яними статуями на верхах.
    В хуторі була трикласна початкова школа — я відвідував її. Перше мистецьке
    враження: мандрівний диякон-живописець на замовлення батька намалював на
    великому аркуші покрівельного заліза — ікону «Моління про чашу»: Христос біля
    скелі, серед смутних дерев Гетсиманського саду. Образ займав усе покуття хати.
    Батька взяли на російсько-німецьку війну. 1916 року він звільнився покаліченим
    (його з вибуху присипало землею: мав пробиту ногу і зрушений хребет). Лікування
    електрикою коштувало тоді дорого і забрало гроші з проданого наділу.
    Переїхали в місто. Жили в сараї на дворищі купця другої гільдії — в нього батько
    колись, ставивши хату, купував будівельний матеріял.
    Батько взяв на виплату хатку на узліссі, за містом.
    Нас в родині було три брати; всі вчилися в духовному училищі («бурсі»). Не було
    грошей платити за навчання в гімназії, а в духовному училищі, згідно з давнім
    привілеєм, діти з «козачого сословія» могли вчитися безкоштовно. В роки
    громадянської війни, при постійних змінах влади, «бурса» діяла.
    Режим, з крайніми формальностями, був суворий. Часті кари, методи навчання (з
    російської граматики, латині, початкової математики) — традиційні, з перевагою
    муштри.
    Школярі надолужували своє — відчайним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався
    настрій справжньої побожности.
    Переформувалася бурса в трудову школу: спершу — в старому будинку. Викладач
    математики давав читати клясичні українські книжки.
    Школа перейшла в новий будинок; там нові вчителі навчили нас безбожництва.
    Батько працював спершу як тесляр в артілі «Увечный воин»; потім став брати на
    обробіток і догляд запущені сади — за третину врожаю.
    Раз ми доглядали сад вдови; її чоловіка, старшину з армії УНР, під час
    вечірнього відходу з міста, при наступі червоноармійців, вбито на брамі. Вдова
    весь час носила чорний одяг — в жалобі по ньому.
    Одного дня, коли я стеріг сад, вона дала переглядати дві книги: «Гайдамаки»
    Шевченка — з ілюстраціями Сластіона і «Божественну комедію» Данте — з
    ілюстраціями Доре.
    «Гайдамаки» прочиталися легко, з цікавістю; але «Божественна комедія» зосталася
    більшою частиною незрозуміла, тільки чудові ілюстрації ввели в цілий світ
    надзвичайних подій і запам'яталися назавжди: так само, як постійні розмови
    батька з його приятелями — про його улюблену книгу, «Апокаліпсис», про значення
    приходу кожного ангела і кожного звіра.
    Батька мобілізували і поставили інструктором в майстернях, що виробляли
    спорядження для коней (постачалася сідлами та уздечками армія Будьонного).
    Одного разу в потязі, коли відправляв сідла, — занедужав на тиф, після якого
    почалися ускладнення. Вже помирав, і його віднесли в мертвецьку (колишня часовня
    в кінці двору при лікарні), але талановитий молодий лікар Котляревський, з
    єврейської родини, прибувши після студій, пішов на огляд і завернув його нари
    назад.
    Коло двох років батько лежав недужий. Була нужда і голод. Тоді я помандрував
    найматися на працю по селах і приносив «натуральний» заробіток.
    То гіркий час; але воднораз — добра школа побуту, школа життя з багатствами
    народних говірок. Повно драм людських. Живі перекази. Щедра природа.
    Різноманітність селянських характерів. Хоч робота тяжка: від сонця до сонця.
    Неділями ж пасучи коні в степах, багато читав; приносив книги з міста, позичаючи
    в приятелів.
    В останню зиму наймів почав ходити в школу до міста — за вісім верст. Вставати
    доводилося рано: зробити що треба і встигнути до школи, хоч би й наставали
    сніжні бурі. Зворотна дорога бувала і в темряві; і треба було впоратися коло
    коней і волів.
    Повернувся до міста зовсім; скінчив «трудову школу». Поступив на учительські
    курси, що перетворилися на педагогічний технікум. Помилково вибрав собі
    математику і фізику як фах: можливо, через вплив найстаршого брата. Він пізніше
    став фахівцем — автором першого в СРСР підручника фотограметрії, виданого
    картографічною управою Совнаркому в Москві, і професором математики в
    Новосибірському університеті: приїжджав туди з підполяр'я, де був головним
    інженером аерофотознімання на все побережжя Льодовитого океану.
    Середульший брат став теж інженером: був начальником устаткування ливарного
    цеху, що його ж будував, — в Дніпродзержинську, в великому заводі.
    Найстарший брат, Олександр, працював до кінця життя як інженер. Середульший,
    Іван, здійснив новий життєвий поклик: прийняв сан священика. Хоч був на рік
    старший, ми разом відвідували класи сільської школи і Духовного училища в місті.
    Він в юні роки любив бути служкою в храмі; все пригадую його в стихарі, з
    свічкою — в Братській церкві, коли служили, приїжджаючи, митрополит В.
    Липківський і єпископ Ярещенко, надзвичайний проповідник, що приваблював мене в
    двадцятих роках. Хоч то вже був час втрати віри: так сталося зо мною; але брат
    зберіг її* (*Чутка про насильницьку смерть брата і матері не потвердилась).
    Мене тоді цікавили соціальні науки. Вивчав марксизм — з бажанням збагнути
    глибини цього вчення: студіював його «клясиків». Але хмарні теорії не могли
    задовольнити серця. В той час популярним ставав бухарінський стиль — з ідеалом
    ліберального соціялізму, скажім, як в реформах Дубчека для сучасної
    Чехо-Словаччини.
    Зацікавили праці Богданова; його «Емпіріомонізм» і «Тектологія», приступні для
    читача в 20-х роках, становили міст для переходу до концепції модерної доби: в
    зв'язку з працями філософів і фізиків Віденської школи. Тоді гриміла літературна
    полеміка, прапороносцем якої став М. Хвильовий. Але, признаюсь, була мені якась
    стороння; бракувало там шукання глибинних сторін справи, і весь час виходив
    назверх таки спрощений концептивний позитивізм, переборений тільки в кінці
    полеміки — в проголошенні гасла про «романтику вітаїзму».
    Зате праця Юринця про Тичину дуже тоді сподобалась; він, походячи з Галичини, як
    і Курбас, був мислителем — енциклопедистом, що докладно знав розвиток
    європейської поезії. Його монографія на той час була новістю, приводила до
    оригінальних висновків про багатосторонній стиль «клярнетиста» Тичини.
    Було в мене тоді благоговіння перед нашим мандрівним філософом XVIII століття,
    Сковородою (походив з моєї Лубенщини); і я не бачив тоді достатньої причини,
    чому так полемісти з Відродження 20-х років здебільшого «звисока» ставилися до
    нашої старовинної клясики. Для мене, цілковитого сковородинця, близько підійшов
    Достоєвський, предмет величезного ентузіязму, — і в ті роки, і пізніше. З
    рідного письменства були кумирами — звичайно, крім Шевченка, — на першому місці
    Іван Франко: особливо його проза, після нього Коцюбинський, Стефаник.
    Закінчивши педагогічний технікум, після всіх драм і конфліктів став учителем
    математики і фізики, але слабим, в неповній середній школі. Послали в дуже глуху
    Сьому Роту, шахтарський «посьолок», що одночасно числився як село Нижнє, за
    якусь версту від шахти «Тошківка»: між високими крейдяними горами і нижчими — із
    звичайних скель, на березі Дінця. Сьома Рота, лежачи в міжгір'ї, втопала або в
    чорний дим від шахти, або в білу куряву, несену з крейдяних верхів'їв. Нещасливі
    випадки в підземеллі, пияцтво і «поножовщина» були звичайним явищем, і завжди
    вранці на вулицях знаходили трупи.
    Учні спочатку ставилися вороже до нових вчителів, але скоро привикли і були дуже
    милі.
    Довелося 1928 року виїхати поспіхом з України, властиво — тікати: через
    конфлікти з місцевими партійними керівниками.
    Пристав на Північному Кавказі, що тоді разом з Кубанню входив до РСФСР (як і
    тепер).
    Здавна приманював Кавказ; і Кубань була омріяною землею.
    Там скінчив філологічний факультет, зрікшися попереднього фаху, для якого не
    годився.
    Вже на Донбасі, в одинокості, брався перечитувати модерністичні вірші; вивчав їх
    напам'ять, передусім — вірші Тичини.
    А тепер, згадуючи життя біля Дінця, складав і сам лірику. Послав перші вірші
    Тичині, і, — на моє радісне здивування! — він надрукував їх в «Червоному шляху»,
    найбільшому в той час періодичному журналі в УССР. (Тичина редагував відділ
    поезії).
    1930 року вийшла моя перша збірка поезій: «Шляхи» в Державному видавництві в
    Харкові, тодішній столиці. Рання авторська надія була гвалтовно обламана жахливо
    напасницькою рецензією, сам заголовок якої відбиває весь її зміст: «Проти
    клясово-ворожих вилазок в поезії». Друкувалася вона на всю сторінку в столичній
    «Літературній газеті»; містила неправдиві закиди.
    Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»;
    тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутности з подій життя.
    Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема — в спробах відновити релігійний
    «пережиток капіталізму», хоч я теж і цього не робив, а тільки будував символічні
    картини з подихами вічних сил, що діють над обмеженою реальністю видимого.
    Найгостріше обвинувачення було — що я нібито хотів віршами повідомити пресу на
    Заході про фізичну ліквідацію «служників культу», але насправді я тільки подав
    експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного карнавалу, коли
    артисти на плятформах зображували священика, патера і равина, ведених під
    скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з ортодоксальною думкою не
    врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-у без кінця «каятися». (РАПП:
    Російська Асоціація Пролетарських Письменників; мала українську секцію, до якої
    я належав). Додалося також обвинувачення в «буржуазному націоналізмі».
    Зрештою, вирішила письменницька управа: треба скласти «виробничі», «трудові»
    поезії, відвідуючи завод «Красноліт» і частково працюючи там. Я так і зробив.
    Виникла збірка «Цехи», видана 1932 року також в Харкові — в ЛіМ-і (Література і
    Мистецтво).
    Рецензія в «Літературній газеті» була прихильна — з тією ідеєю, що автор
    виправляється і зростає свідомість.
    Але я вже не мав надії; хоч і цілком щиро писав на сюжети «виробничі», але
    відчував: більше не зможу так писати. Напроти того, як я хотів писати і міг, —
    не можна було.
    Замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту — замість писати, до чого серце не
    лежало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу німців. Але дома, пізніми
    вечорами, часто писав вірші; вони майже всі пропали під час війни.
    На Кубані тоді була «українізація» — передусім для міста, єдиного великого
    міста-столиці, що серед українського населення козачої области зрусифікувалося
    було більш як наполовину. Приїжджав Скрипник, член ЦК ВКП(б), і заохочував до
    здійснення справи, схваленої на самому московському «олімпі». Ми з одним
    приятелем, лінгвістом, плекали тоді «страшну таємницю»: мрію про з'єднання
    Кубані і України — для здійснення принципу справедливости.
    Обидва були цілком лояльними громадянами і гадали, що при радянському ладі
    можливо перебороти болючі розриви, проведені через український народ при
    «проклятому» «царизмі».
    Про це ми згадували з ним через тринадцять років, під час війни — вже на Заході.
    Але сила «культу особи» подавила справедливість; Кубань і досі відірвана від
    основної маси українців.
    Хоч ми самі часто руйнували свій життєвий стан.
    Напади комсомольців за «Шляхи» і навіть за другу збірку в студентський час були
    надто гострі. Коли ж проголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я його
    витримав, то напади за кожен вислів змусили покинути український відділ і
    перейти на більш нейтральний відділ історії середньовічних західньоєвропейських
    літератур. Але цей відділ проваджений був російською мовою.
    Так скінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати українську
    літературу.
    Через півтора року в Кремлі, з наказу Сталіна, проголосили похід проти
    «українізації» і зліквідували її на Кубані.
    Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеї: як науковий робітник
    (складати каталоги, тексти «етикеток», плянувати експозицію, досліджувати
    експонати, що зоставалися в «фонді» через невизначеність). Воднораз працював над
    розділами з фахових аспірантських курсів.
    Дослухував аспірантські курси в Москві вже пізніше; тоді ж вибрав тему
    дисертації: про співвідношення реалістичности і фантастики в стилі «Божественної
    комедії» Данте.
    В музеї служба скінчилась катастрофою з відданням під суд. Хоч достатніх причин
    до того не було; я з фонду, визначивши дані про картини, включив в експозицію
    естамп Дюрера: «Чоловік смутку» (бичування Христа), копію А. Іванова (автора
    «Явління Христа народові») — з картини Веронезе «Пієта», гарні копії з
    Рафаелевої «Мадонни з святим Георгієм»; з «Ночі» («Різдва») Кореджіо; та ряд
    інших картин, справжньої мистецької вартости, з релігійними сюжетами. Для суду
    формула обвинувачення була: «контрреволюційне оформлення художнього музею».
    Тільки коли раптом в Кремлі змінився тон і почались нагінки на «спрощенців», що
    збіднюють збірки клясичного малярства в музеях, — прийшов і мій порятунок.
    А з свіжих курсів, що слухав їх в Москві: від професорів Пурішева, Поспєлова,
    Дератані, Шіллера* (*Професор, однофамілець клясика), і особливо з бесід з
    Джівелеговим, — я дістав значну обнову і вкріплення в суто гуманітарному
    напрямку думки.
    Через чотири роки, протягом яких читав курс історії середньовічних літератур на
    філологічному факультеті (Північний Кавказ, де і вчився попереду), — я закінчив
    дисертацію і захистив її в Москві. Це було якраз в день миру з Фінляндією, коли
    вперше зняли затемнення і багато людей з академічного кола прийшло на захист.
    Потім, з літа того року, була хвороба (легені і серце); на весну одужав.
    Почалась війна — я з багатьма іншими попав до т. з. «народного ополченія»; міг
    звільнитися через нездоров'я, але не захотів, вважаючи, що повинен виконати
    обов'язок. Ми відбували військовий вишкіл і справляли протиповітряну службу на
    покрівлях високих будинків: на випадок, коли падатимуть запальні бомби.
    Потім забрали нас в казарми і почали готувати як партизанський загін — в запілля
    німців.
    Проте наступ німців був такий швидкий, що нас відправили до польових окопів і
    приєднали до регулярної військової частини.
    В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили напрямок наступу — тоді нас
    дуже швидко повели: їм назустріч, переймати біля річки. На жаль, через
    непідготованість (в багатьох гранатах, наприклад, не було капсулів-детонаторів:
    забули видати) і через невдалий маневр командування все закінчилось м'ясорубкою.
    Після удару осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового
    кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і
    заліз в покинуту хатку; вся ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і
    прилипала.
    Увечері розбудили люди, що жили в хатці, — вони днями ховалися в «щілинах»
    (траншеях).
    Передягли в робітничий одяг. Другого дня я попросив сусіда, що навідався, —
    помогти мені дійти до річки: хочу переплисти на другий берег Кубані. Випросив у
    господарів гумову подушку: надути її перед тим, як піти в воду, — течія великої
    річки дуже швидка і з водоворотами: навіть не кожен здоровий міг переплисти.
    Але якраз на березі стояли колони німецьких танків; довелось вертати звідти.
    Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все гнило, і голова
    тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом, робив
    «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися. За довгі тижні господарі
    натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли великі німецькі об'яви:
    тим, хто ховається після побоєвища, і власникам будинків — розстріл на місці.
    Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з радянських літаків
    скинуто об'яви: всі, хто зостався живий при німцях після побоєвища,
    проголошувалися «ізменнікамі родіни». Ця об'ява безмежно обурила. Чоловік
    опинявся між двома смертями, викреслений із живих. То була доля дуже багатьох і
    куди гірша від моєї і зачепила мільйони людей. В той час вирішився мій
    цілковитий розрив з режимом.
    Коли зміг ходити, господарі відвели до порожньої кімнати — в будинку недалеко
    від вокзалу. Там були добрі знайомі.
    Виздоровівши, працював при свічній фабриці, в лябораторії. Коли звільнили, — бо
    старий віск і стеарин скінчився, а нового не було, — став працювати коректором,
    одночасно і справляв мову, в українській частині газети «Кубань», що тоді почала
    виходити.
    Вернулася дружина з сином: їх евакуювали були разом із шкільним персоналом на
    Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потім вчилась в театральному інституті).
    Німці захопили частину евакуйованих і завернули назад.
    Дружина — черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влітку; син Юрій
    народився 1933 року восени, під час великого штучного голоду на Кубані. Голод
    забрав багато жертв; на самій Україні коло семи мільйонів, на Кубані приблизно
    півтора мільйона — з трьох з половиною чи чотирьох.
    Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років; поліція
    вишукувала — хто зостається.
    Ми від'їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили: це на тиждень-другий, скоро
    повернемось.
    Було холодно і сніжно. Небагато хто зважувався брати сім'ю в відкриті зимові
    степи з хуртовинами. Я теж покинув місто сам.
    Потяг скоро став. Ішли пішки: частину дороги відбули на тягарівці (підвозив
    німець, що відправляв великі електромотори).
    Дістались на «чушку» — заміновану по боках смугу широчиною понад десять метрів,
    а довжиною, мабуть, чотирнадцять кілометрів, — точно не пригадую! — вона
    врізається в води Озівського моря в напрямку до кримського берега, до Єнікале,
    де було колись турецьке укріплення.
    Морська течія несла масу криги: ми по ній настилали дошки і йшли до чистого
    місця: зустріти який-небудь катер.
    З людей, що переходили попереду, багато згинуло.
    Пізно ввечері пощастило переїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши
    будівельне дерево з пароплавика і перенісши його по дощаній дорожці на морі — до
    пристані на вістрі «чушки».
    Другого дня німці вистроїли нас як полонених; дали по житній буханці на двох і
    колоною повели на вокзал; погрузивши в товарні вагони, повезли через Крим і далі
    — через Україну, на відкритих платформах при лютому морозі і вітрі, з зупинкою в
    Кривому Розі. Пішки переходили ми через Дніпро, при Дніпрельстані, що його тоді
    ремонтували італійці.
    Далі зупинка була в Білій церкві, Києві, Варшаві (тут «санітарна обробка»); і
    зрештою прибули в Берлін.
    Там потрібен був коректор до друкарні українського видавництва, і його
    адміністрація дістала дозвіл взяти мене. З категорії «остарбайтерів» не
    звільнили урядовці Остміністеріюму, але дозволили не носити нашивки «ОСТ».
    Жив я в кімнатці при самому приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав
    горіти під бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні обов'язки в
    приміщенні.
    Після лютости фронтових просторів і жорстокости німецького врядування на Сході —
    надзвичайно вразив характер життя в самій Німеччині: люди в основній множині
    своїй чемні і уважні, феноменально працьовиті і тверді в обіцянках, спочутливі,
    невтомні в збереженні чистоти і ладу: це було величезне добре відкриття для мене
    — там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах палаючого
    Берліна, я знайшов мою омріяну «фавстівську» Європу. Німці в переважаючій масі
    своїй були огірчені всією воєнною авантюрою нацистів.
    Хоч зустрічалися дуже жорстокі: передусім наглядачі таборів; вони цькували псів
    на наших «остівців», женучи на роботу, і били в кров. Вже не казати про кацети —
    з їх людоїдськими ладами.
    Весь Берлін горів все дужче; повітряні атаки бували вже вдень і вночі. Бомби
    двічі розбивали приміщення видавництва; все горіло від фосфору до — кінця.
    Переїхали на околицю міста.
    В ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати вірші.
    Життя на «граничних ситуаціях», читання нових книжок, недоступних раніше,
    передусім — релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі роздуми на самоті
    зовсім змінили погляди. Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі
    Куліша: її подарував визначний наш артист-маляр Едвард Козак.
    Я й тепер бережу її.
    Писав я також есеї: частину їх включив тепер в книжку «Земля садівничих»
    (недавно надрукована).
    Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в
    кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і там жив з
    багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долівці.
    Там зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро Тюрінгія
    віддана була до радянської зони; довелося відходити далі на захід.
    Пішки пройшов біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки часом підвозило авто, що
    здобули наші земляки.
    В дорозі ховалися від ловців з репатріяційних комісій: вони виглядали на всіх
    перехрестях.
    Ночувати доводилося то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за
    селами, а іноді німці гостинно приймали в свої доми.
    Зрештою перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, на терені
    покинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках розміщався
    український табір. Місця вільного не було. З дощок я збив низенький ящик і там
    ночував.
    На зиму табір переселили американці в гарні будинки Сомме-касерне: почався більш
    упоряджений побут.
    В роки життя в таборі «ДіПі» я писав вірші, есеї; склав роман «Рай» — він,
    щоправда, весь пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю
    напівприречених — під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в
    творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в
    два поверхи було надто тісно і шумно.
    Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними.
    Табір переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в
    Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав повідомлення на виїзд за
    океан. Маючи розбите здоров'я, боявся їхати в Америку: в ній можна було в той
    час знайти тільки важку працю, як писали наші земляки, і я не був певен, чи
    витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці — з
    ОУН (р)): пішки перейти «на чорно» кордон Франції; там запевнена праця викладача
    в українській школі, недалеко від Парижа.
    Я з днів своєї юности був «парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво і
    перекладав французькі вірші.
    Піша авантура була дуже тяжка, з ночівлями на мокрій лісній глині в гірських
    лісах, під дощем, з безконечними сліпими мандрами. Французька поліція зловила в
    потязі, що йшов на Париж. Нас судили і посадили до в'язниці. Я не мав вибору і
    йшов без найменшого недоброго наміру, без жодної прихованої цілі, просто — з
    відчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися
    з останньою іскрою надії: про творчість.
    Околиця моєї улюбленої «Прекрасної Франції» обернулася в той час вкрай
    брутальною процедурою допитів, яка не була пропорційна до порушення закону, в
    чому я з супутниками дійсно завинив. Але суддя з Саарлянда був дуже добрий
    чоловік, з мудрою стриманістю — він «припаяв» небагато. Ми з ним, при всій
    великоторжественій обстанові його місця, високо на горі: місця сторожа законів,
    одягнутого в мантію, — навіть трохи «поторгувалися» про термін ув'язнення. Я
    йому доводив, що перехід кордону не такий вже і великий гріх, бо, зрештою, в
    вічности неба над нами немає кордонів між країнами чи зонами — американською,
    французькою тощо. На це пан суддя резонно відповів мені, що, на жаль, ми живемо
    не на небі, а на землі, і за такі речі, які я з супутниками вчинив, таки
    належиться тюрма.
    Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезено до кордону і випущено.
    Пізніше в табір прийшов офіційний дозвіл на в'їзд до Парижа, але я мав велике
    огірчення від руїни найомріянішого образу мого життя. Вирішив їхати до Америки:
    надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба
    написана чоловікові на огняних зорях; як кожному своя. І не помилився.
    Вже в Ляйпгаймі почав нову книжку лірики, що її продовжив під час переїзду до
    Америки і що дістала назву «Океан» (І ТОМ; початок його в німецькому перекладі
    вийшов під назвою «Трояндний роман»).
    В Америці, під час тодішнього безробіття, спершу топив паровики огрівання в
    підвалах, возячи вугіль тачками; потім мив стіни, вікна і підлоги в шпиталі
    католицького монастиря Святого Хреста.
    Деякий час працював над історією української літератури, при видавництві
    «Пролог»; до друку встиг приготувати частину праці — вона появилася під назвою
    «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм», — коли вже я відійшов від видавництва.
    Літо прожив в монастирі отців Василіян, біля океану в Гленкові; працював над
    поемою.
    Був хворий; вернувшися в місто, написав книжку «Правда Кобзаря», опрацьовував її
    в Таннерсвілі, в Кетскільських горах: в домі приятеля, визначного артиста-маляра
    Л. Кузьми. З його родиною ми літом жили на верхів'ях гір, в лісі, кладучи на ніч
    камені під голови. Він там малював свої магічно-реалістичні краєвиди, як і його
    дружина — його учениця. Я теж пробував малювати, але більше працював над II
    частиною «Океану».
    Потім склав повість «Жовтий князь» (в основі — події 1933 року). Опрацьовував
    її, як і «Океан», в горах, на оселі «Верховина»: власність Братського союзу
    робітників-українців. Повість вийшла друком 1963 року.
    Це — моя друга прозова річ; перша, «Рай», видана в Америці 1953 року.
    Збірка невеликих релігійно-філософських есеїв, більша частина яких ішла в радіо
    «Свобода» як серія «Недільних розмов», — вийшла в світ під заголовком «Вершник
    неба».
    Книга вибраних поезій «Лірник», що обіймає вірші, написані за 25 років,
    появилась на моє шістдесятиліття: 1968 року.
    Декілька років був редактором українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку;
    через нездоров'я мусів відпроситися (клопіт з недугою очей і кровоносних судин).
    Переклав Шекспірового «Короля Ліра»; мав на меті деяку обнову стилістичних
    строїв української літературної мови.
    Переклад був прийнятий до друку в літніх числах журналу «Сучасність» /Мюнхен/ і
    вийшов потім окремою книжкою.
    Перед тим переклав «Апокаліпсис»: для українського видання Біблії (в Римі).
    Закінчив строфічний (віршований) роман «Свідок»: чотири п'ятсотсторінкові томи.
    Інші твори, видані або підготовані до друку: «Кавказ» (судьба імперії),
    драматична поема, чотири томи; «Океан», лірика, три томи; «Судний степ», епічна
    поема, один том — присвячена до тисячної річниці хрещення України-Руси;
    «Царство», псалмічні сонети, один том; «Лірник», вибрані вірші і поеми, два
    томи, друге видання; «Душі едемітів», роман; «Спокутник і ключі землі», роман —
    з українського побуту в Америці; «Земля садівничих», антологія есеїв про
    мистецтво і літературу, два томи; «Господар міста», п'єса («Мертвий кут»
    української номенклатури).
    Моя біографія, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так
    чоловік часом звільняється від того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вільним
    висловом почування і думки в образі простої і доброї краси, що її треба з
    постійними трудами шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернині, в правді — з
    неї розкривається для кожного, і життя дістає виправдання при всіх незлагодах.

    Українське слово — Т. 2. — К., 1994.
    • Комментариев: 0
    • Просмотров: 327
    Дополнительно
    Комментарии к записи
    Добавить свой камментарий