ДЛЯ ТОГО ЧТОБЫ НАЙТИ ИНФОРМАЦИЮ ВОСПОЛЬЗУЙТЕСЬ ПОИСКОМ


БИОГРАФИЯ


  • Биография писателей

  • Биографии актрис ( актёров )

  • Биографии певцов

  • Политические деятели / Биография политических деятелей


  • БІОГРАФІЯ

  • Біографія співака

  • Біографія письмеників

  • Біографії актрис ( акторів )

  • Політичні діячі



  • У НАС ИСКАЛИ


  • БІОГРАФІЯ ГРУШЕВСЬКИЙ

  • ЛІНА КОСТЕНКО БІОГРАФІЯ

  • БІОГРАФІЯ ЛЕСЯ УКРАЇНКА

  • БІОГРАФІЯ ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

  • БІОГРАФІЯ АННА АНДРЕЕВНА АХМАТОВА

  • БІОГРАФІЯ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЛОМОНОСОВ

  • БІОГРАФІЯ БАСТА

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВОРОНИЙ

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

  • БІОГРАФІЯ МАРКО КРОПИВНИЦКИЙ

  • БІОГРАФІЯ СТАС МИХАЙЛОВ

  • БІОГРАФІЯ ІВАН ГНАТЮК


  • Новый
    Восстановить
    RSS ПОДПИСКА
    СТАТИСТИКА

    Біографія (грец. bios життя і grafo - пишу; життєпис) - послідовне зображення життя якого або особи від народження його до смерті. Завдання біографа, за визначенням Т. Карлейля, в тому, щоб «намалювати вірну картину людського земного мандрування». Не обмежуючись простим викладом зовнішніх фактів життя і цим відрізняючись від curriculum vitae і некролога, біографія ставить собі за мету якомога повніше зобразити духовне обличчя даної особи в усіх його проявах. Якщо з біографії вибираються тільки деякі характерні риси з життя та діяльності даної особи, то тоді виходить характеристика. Біографічна література надзвичайно велика. Біографи були вже в класичній старовині; такі, напр., Плутарх і Тацит. Зап.-Євр. середньовіччя знало біографії майже виключно у вигляді життєписів святих, але з XVI ст. з'явилися біографії людей світських. До-петровська Русь з особливою любов'ю займалася біографіями святих, але поряд з цим у словниках того часу, так званих Азбуковниках, зустрічаються біографії та іншого роду діячів, напр., Давньо-грецьких філософів. Біографія має надзвичайно важливе значення для цілого ряду наукових дисциплін, що мають те чи інше ставлення до людської особистості - психології, історії, педагогіки, соціології тощо, тому серед деяких наукових діячів виникла думка про організацію Біографічного Інституту для систематичного, всебічного наукового вивчення біографій « Інститут повинен являти собою як би графічну пам'ять людства, передаючи з покоління в покоління накопичений людьми життєвий досвід і знання. Разом з тим інститут повинен бути міжнародним адресним столом, де буде зареєстрований всякий, що відзначив так чи інакше свій життєвий шлях ».








    Григір Тютюнник
    Григір Тютюнник
    (5 грудня 1931 — 6 березня 1980)

    АВТОБІОГРАФІЯ
    Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян — Тютюнника Михайла Васильовича і
    Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі —
    батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком
    готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах —
    полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.
    У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого
    батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до
    одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було
    півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать
    перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з
    1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по
    сибірських етапах...
    У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і
    реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати
    двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я.
    Мені тоді йшов шостий рік.
    Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо
    після першого одруження — на Ївзі Федотівні Буденній (1920 — 1921 рік) — він не
    знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством. Після
    того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон
    Васильович Тютюнник, — мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька.
    Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна
    Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а
    кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був
    бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я
    запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані». (...) Я любив і знав казки
    Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз
    «Котигорошко», — прекрасна казка. Перечитував оце недавно — диво, та й годі...
    А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені
    Шевченків «Кобзар», «Під тихими вербами» Грінченка, «Хіба ревуть воли...»,
    «Кайдашева сім'я», «Тихий Дон», тоді ще не закінчений, — третю частину читали,
    мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося читать. Зійшлись на тому, що
    вечорами читали вголос.
    1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас, який
    нараховував сім учнів. Думаю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались
    і принципових поглядів щодо української мови, освіти, культури взагалі.
    Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в
    російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи
    (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942 — 1949-го, коли я
    знов опинився в селі біля матері. До цього я був старцем в повному розумінні
    цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А
    дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді
    картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину — коли вона кипить, з неї багато
    піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили
    мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, — голод
    як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи
    освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів,
    перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав
    старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в
    грудях терпло, тоді трохи привик.
    Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград),
    Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із
    залізницею, приїхала і бідня моя тьотя з грудною сестричкою.
    Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей — те,
    що було і в Донбасі: міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів
    держати постояльців з двома дітьми. Так і в селі було.
    Після Перемоги повернулися дядя і поранений, забинтований уже до смерті Григорій
    — аж тоді ото я його взнав трохи ближче, бо він мене іноді гладив по голівчині і
    казав щось хороше, лагідне. Видно, взнав, що я теж устиг настраждатися, хоч і не
    розуміючи того до пуття.
    У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб
    мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували
    нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і
    сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.
    Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли
    машинами до Охтирки. А звідси поїздом — до Харкова, на завод ім. Малишева. Там
    нам дали гуртожиток (одна кімната — загін на 68 душ) і розподілили по цехах.
    Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну...
    їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не
    закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому,
    додому! В колгосп, до матері! Та ще й закохався був нишком у шилівську-таки
    дівчинку. Туди, туди! Там — краще, хоч і їсти впроголодь.
    Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали
    «ледачі») — важко було, а тут ще й з «коханням не повезло», бо хто ж дозволить
    дівчинці-школярці сидіти біля червоноармійської могилки вечорами, як парубок
    голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмі.
    Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зіньківської міліції. «Утік
    з Харкова?» — «Ні. Сів, та й поїхав». — «А закон про три роки знаєш?» — «Знаю».
    — «Ну-от». Обрізали на моєму рам'ї ґудзики — і в КПУ. Потім судили. В залі були
    мама і я з міліціонером. А за столом — народний суддя і народні засідателі. Дали
    мені чотири місяці. Колонію знаєте в Полтавській області? Ото я там відбував
    кару — чотири місяці. Коли мене випускали, табірний бібліотекар сказав мені на
    прощання: «Тебя выпускают? Ах, жаль, хороший читатель был...» В таборі я взнав
    Тургенєва і Герцена («Кто виноват?», «Отцы и дети», «Записки охотника»).
    А повернувшись додому, прочитав «Кавалера Золотой Звезды» і ненавиджу його й по
    цей день: я знав уже інших кавалерів...
    І знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали,
    що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака
    прийняли...
    Пішов я та й завербувався у Донбас — край мого дитинства. Будував Миронгрес (це
    під Дебальцевим) і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері
    слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах,
    майстрував і т. ін.
    У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі
    при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.
    В листопаді 51-го року — армія. Владивосток... Словом, нині орденоносне
    Примор'я. Радистом був чотири роки. Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що
    по демобілізації пішов після «законних» п'яти класів спочатку у восьмий, потім у
    десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вагонному депо — обточував
    колеса — і вчився.
    А далі щасливі п'ять років навчання в університеті на філологічному факультеті,
    те, що я й любив. І російське відділення — те, до чого я звик, до чого мене
    готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення.
    В 1961 році написав першу новелу «В сумерки», і «Крестьянка» її надрукувала.
    Більше нічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологічному аналізу
    Л. М. Толстого — словом, ніколи було писати. До того ж пора було заходжуватись
    женитися, що я й зробив цілком успішно і щасливо.
    По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською
    мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілий...
    Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив
    мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер
    уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на
    четвертому десятку!.. Ця щаслива подія в моєму житті сталася на шахті № 10 під
    Комунарськом Луганської області, де я викладав у вечірній школі російську мову
    та літературу, а жінка українську мову та літературу. Там же сталася ще одна
    щаслива подія — жінка народила мені сина Михайла. Одного Михайла замордували,
    може, хоч другому поталанить жити по-людському. Об цім тільки й молю Господа
    Бога.
    А далі що? А далі я поїхав до Києва, де, завдяки зусиллям багатьох людей і в
    першу чергу Анатолія Андрійовича Дімарова, живу й по сьогодні. В Києві була
    написана «Зав'язь». Зараз працюю над сценарієм за «Виром» Григорія. Обіцяють з
    осені запустити фільм, та хтозна, як воно там покаже.
    Амінь.
    Київ, 30 липня 1966 року
    За книгою «Українське слово» — Т. 3. — К., 1994.






    ГРИГІР ТЮТЮННИК
    (1931 — 1980)

    Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931р. в с. Шилівка на Полтавщині
    в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у
    виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з
    його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині
    від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо. Після визволення
    України від фашистської навали Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і
    вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в
    колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після
    служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі,
    вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його
    літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат —
    письменник Григорій Тютюнник. Уже відтоді поступово формувались характерні
    прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення
    собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, —
    тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до
    викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного
    учнівства лишився прихованим від сторонніх очей.
    Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский»)
    — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5).
    Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у
    вечірній школі на Донбасі. В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети
    «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші
    оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...».
    Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі»,
    «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».
    Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні
    Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом
    Г. Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить
    на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній
    творчості.
    1966p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»). «Зав'язь» була
    однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили
    популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.
    Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх
    публікаціях 1967р.
    У 1968р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання.
    Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву
    збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.
    У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро»,
    «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий
    меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань
    естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979р. (№ 1) повідомляє,
    що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче
    співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ,
    1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).
    Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. у видавництві
    «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він
    перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у
    лісі») та ін.
    На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його
    продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у
    підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька
    вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає
    збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому
    розкрили талант письменника.
    За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику
    присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p.
    В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема
    Безвіконного».
    Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері
    чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980р. Григір Тютюнник покінчив
    життя самогубством.
    1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г.
    Шевченка.
    • Комментариев: 0
    • Просмотров: 347
    Дополнительно
    Комментарии к записи
    Добавить свой камментарий