ДЛЯ ТОГО ЧТОБЫ НАЙТИ ИНФОРМАЦИЮ ВОСПОЛЬЗУЙТЕСЬ ПОИСКОМ


БИОГРАФИЯ


  • Биография писателей

  • Биографии актрис ( актёров )

  • Биографии певцов

  • Политические деятели / Биография политических деятелей


  • БІОГРАФІЯ

  • Біографія співака

  • Біографія письмеників

  • Біографії актрис ( акторів )

  • Політичні діячі



  • У НАС ИСКАЛИ


  • БІОГРАФІЯ ГРУШЕВСЬКИЙ

  • ЛІНА КОСТЕНКО БІОГРАФІЯ

  • БІОГРАФІЯ ЛЕСЯ УКРАЇНКА

  • БІОГРАФІЯ ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

  • БІОГРАФІЯ АННА АНДРЕЕВНА АХМАТОВА

  • БІОГРАФІЯ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЛОМОНОСОВ

  • БІОГРАФІЯ БАСТА

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВОРОНИЙ

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

  • БІОГРАФІЯ МАРКО КРОПИВНИЦКИЙ

  • БІОГРАФІЯ СТАС МИХАЙЛОВ

  • БІОГРАФІЯ ІВАН ГНАТЮК


  • Новый
    Восстановить
    RSS ПОДПИСКА
    СТАТИСТИКА

    Біографія (грец. bios життя і grafo - пишу; життєпис) - послідовне зображення життя якого або особи від народження його до смерті. Завдання біографа, за визначенням Т. Карлейля, в тому, щоб «намалювати вірну картину людського земного мандрування». Не обмежуючись простим викладом зовнішніх фактів життя і цим відрізняючись від curriculum vitae і некролога, біографія ставить собі за мету якомога повніше зобразити духовне обличчя даної особи в усіх його проявах. Якщо з біографії вибираються тільки деякі характерні риси з життя та діяльності даної особи, то тоді виходить характеристика. Біографічна література надзвичайно велика. Біографи були вже в класичній старовині; такі, напр., Плутарх і Тацит. Зап.-Євр. середньовіччя знало біографії майже виключно у вигляді життєписів святих, але з XVI ст. з'явилися біографії людей світських. До-петровська Русь з особливою любов'ю займалася біографіями святих, але поряд з цим у словниках того часу, так званих Азбуковниках, зустрічаються біографії та іншого роду діячів, напр., Давньо-грецьких філософів. Біографія має надзвичайно важливе значення для цілого ряду наукових дисциплін, що мають те чи інше ставлення до людської особистості - психології, історії, педагогіки, соціології тощо, тому серед деяких наукових діячів виникла думка про організацію Біографічного Інституту для систематичного, всебічного наукового вивчення біографій « Інститут повинен являти собою як би графічну пам'ять людства, передаючи з покоління в покоління накопичений людьми життєвий досвід і знання. Разом з тим інститут повинен бути міжнародним адресним столом, де буде зареєстрований всякий, що відзначив так чи інакше свій життєвий шлях ».








    Іван Сенченко
    Іван Сенченко
    (12 лютого 1901 — 9 листопада 1975)

    Поруч із Юрієм Яновським найміцніший (хоч і протилежний йому стилем) белетрист
    молодшої, другої по революції, генерації, яка родилась уже в 20 столітті і
    виявила себе тільки в другій половині 1920-х років. Закоханий (хоч анітрохи не
    засліплений своєю любов'ю) спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко
    створив собі власне стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом,
    ліричний струмінь із сатирою і гумором.
    Іван Сенченко родився 1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля Червонограда на
    Полтавщині. Його батько Юхим, деклясований через малоземелля селянин, був
    однаково і людиною села, і людиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим,
    садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко
    закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних
    місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас в
    редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив як слід талант
    Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним
    журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок» (1929), «Пролітфронт» (1930).
    У своїх кращих творах («Історія однієї кар'єри» та інші оповідання, Харків, ДВУ,
    1926, с. 78; «Подорож до Червонограда» — журнал «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 5, с. 78 —
    117; «Червоноградські портрети» — «Літературний ярмарок», лютий 1929, кн. З, с.
    94 — 152; «Дубові гряди», 1928) Сенченко увів у літературу свій Червоноград,
    немов Гоголь — Миргород. Про Червоноградщину, — пише жартома Сенченко, — «при
    всій найбільшій охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною
    любов'ю». Ця конкретна «омісцевлена» любов та майстерство письменника створили
    образи фізично сильних (мов у Рубенса) і характерних людей — бідних і заможних
    селян, вантажників і мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської і
    міської провінції, що після скасування політики військового комунізму в умовах
    непівської відносної господарчої свободи опинилися в ролі творців своєрідного
    соціяльно-економічного ренесансу України. Сенченкова Червоноградщина, на
    плодючих рівнинах якої перехрестились залізниці Харків — Херсон, Полтава —
    Донбас, — дає в його творах свіжий посмак того дужого господарчо-творчого
    розгону, який могла б дати Україна в умовах хоч трохи тривалішої і бодай
    часткової свободи від помпи колоніялізму і склерози бюрократизму. Деякі з
    червоноградських портретів Сенченка нагадують своєю підприємчивістю людей
    американського заходу, а при тому всьому лишаються вони гоголівсько-українською
    людиною в творах Сенченка, яким не бракує ні речевости й соковитости реалізму,
    ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим гумором чи гострим сарказмом.
    Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його історичній повісті
    «Чорна брама», що дечим нагадує «Коля Бруньйон» Ромен Ролляна.
    Оповідання Сенченка 1923 — 1925 років у час його початкування в спілці
    селянських письменників «Плуг» (Оповідання, Харків, ДВУ, 1925, с. 184) були
    неприкметні. Перехід Сенченка з масового «Плугу» до елітарної Вапліте (1925)
    супроводився його швидким ростом як белетриста й есеїста, а вслід за тим і
    нападками на нього партійної критики, на які Сенченко умів відповідати
    літературно-публіцистичним контрударом.
    Особливий гнів упав на Сенченка після появи його славетної сатири «Із записок»
    (жур. «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 1, стор. 3 — 11; також окреме видання в бібліотеці
    Вапліте), яку він назвав в одному місці також «Холуєві записки».
    Червоно-малоруська критика поспішила розшифрувати образ Великого Холуя як
    «пролетарську літературу» і саму КП(б)У — підвладні верховному Пієві («Пій — все
    суще над нами»). Насправді Сенченків образ Холуя — вичерпно всеосяжний для всіх
    тих покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму й диктатури, що живуть за
    принципами, які формулює в своїх записках Холуй: слухняність, покора, мовчання,
    пресмикання, а також: боятись сильнішого — безжально бити слабшого, підставляти
    обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не хвилюватись, не думати, триматись
    єдиномислія, дивитись у очі Пієві («його очі — ваші очі»), дивитись у рот Пієві
    («його слова — ваші слова»), зневажати і бити (маючи «за спиною всемогущого
    Пія») всіх нащадків Прометея, в тому числі й рідного батька...
    Нещадний гарапник Сенченкового «Холуя» врізав по обличчі українське і всесоюзне
    холуйство саме в час, коли воно ставало основою соціяльно-політичної системи
    СРСР і коли ще не всі знали, що в Москві вже народився новий всемогучий Пій —
    Сталін. Враження від цього твору, що підноситься до рівня сатиричних шедеврів
    Салтикова-Щедріна і світової сатири, було велике. Цікаво, що київська
    «Літературна газета», яка в чч. 7 і 12 за 1927 рік просто впала була в гістерику
    і називала «Холуєві записки» безприкладним наклепом на «пролетарську» літературу
    і членів КП(б)У, через тридцять років вмістила в своєму числі за 4 липня 1958
    без жадного жарту (бо ж до 40-річного ювілею КП(б)У!) ліричний вірш львівського
    молодого поета Дмитра Павличка «Партія — очі мої», в якому просто повторені
    формули «Холуєвих записок»:
    Партія — очі мої!
    Партія — мова моя!
    . . . . . . . . . . . . .
    Йде Україна — зоря моя.
    Партія — серце її!
    Ум її — партія!
    Така просто головокрутна метаморфоза образу, наскрізь сатиричного своєю суттю,
    природою, формою, функцією, на образ ліричний — сталася наслідком тридцяти років
    «культу особи». Та парадокс у тому, що Павличко родив цей гімн холуя вже після
    «ліквідації культу особи», коли, властиво, Сенченкові мусіли б дати премію за
    «Холуєві записки». Замість того до старої кривди Сенченка, побитого колись за
    свій оригінальний твір, добавилась ще й друга — плагіят! Його обікрали, та ще й
    таким способом! А його самого змусили писати в стилі «соціялістичного реалізму»
    твори, в яких він такий само сірий і скучний, як і всі інші 500 українських
    радянських письменників, серед яких під сірим покривалом соцреалізму вже не
    відрізниш таланту від бездарности.

    Юрій ЛАВРІНЕНКО
    Українське слово. — Т. 2. — К., 1994.
    • Комментариев: 0
    • Просмотров: 149
    Дополнительно
    Комментарии к записи
    Добавить свой камментарий